Ч Е К И С Т

Ірина Олександрівна прокинулася рано. Ранок видався на рідкість світле. Сонце тільки що зійшло. Жовтень. Починалася осінь, але осені якось і не відчувалося, хоча майже тиждень йшли проливні дощі. Дощі ці в таку пору, як правило, завжди знижують температуру, а на цей раз вони були якісь парні і пряні, як молоко.

Позавчора вибухнула гроза. Так би і вискочила на вулицю босоніж. Вона згадала Віктора і розплакалася. Його заарештували темною і дощовою вересневої ночі, звинувативши у недостачі фуражу. Їй раптом захотілося помолитися про Віктора. Вона прожогом кинулась в Архаровскую церква. Швидко перемахнувши «Бурдін яр» і потопаючі в садах «Семенови Копон», вона вийшла до єдиного в районі, дивом зберігся православному храму … служба до цього часу вже скінчилася. Люди почали розходитися. Ірина Олексіївна впала на коліна і пристрасно зашепотіла: «Вітюша! Ти завжди зі мною. Я любила тебе завжди і зараз дуже, дуже люблю. Я не знаю яку молитву читати, щоб спокійній бути. Ох, Вітюша! Як мені тяжко без тебе, як важко і нудно! Що мені робити? За що не візьмуся – немає мені втіхи. Пропадаю! Відчуваю, що пропадаю. Але невже я гірше інших? … Господи! Якщо Ти є на небесах, хіба Ти не бачиш моїх мук? Я все втратила, що ще втрачати? Якщо потрібна моя життя, то візьми її, тільки не муч. Ну, за що, за що, скажи? ».

Раптом хтось тихенько торкнувся її плеча. Вона здригнулась і обернулася, то був колгоспний рахівник Архип Сидорович. Вона зауважила, що його лукаві очі блищать, а великі краплі поту іскрять на його зморшкуватому лобі. Вистачить, Ірінушка! Заспокойся. Не муч себе, не страти – він тихенько підштовхував її в плече. Послухай рада добрий, іди завтра в район, постарайся потрапити на прийом до начальника НКВД товаришеві Гончарову Миколі Вікторовичу. Він людина з поняттям, авторитетний і все якось владнає. Прийде Віктор додому.

Наступного дня Ірина Олексіївна з першими півнями пішла в місто. У Малоархангельск вона прибула тільки до 14 години дня. У міліції їй сказали, що начальник хворий і вказали будинок “, де він живе. Підійшовши до будинку вона наполегливо постукала. Двері виявилися не замкнутими і вона увійшла на веранду, де її зустрічав чекіст-комуніст Гончаров Н.В. Дізнавшись, що її привело до нього – добрим, запобігливий голосом заговорив – люблю цю пору. Жapa спадає, мух ставати значно менше, а плоди від соків земних мало не лопаються. В полі вийдеш, а там, дивись, павутина летить, листя золоті прикрашають тополі, божественні рокити і клени, … берези і осики, люблю золоту осінь. – Він блаженно, як кіт прикрив повіки. Трохи сумно, а все-таки радісно. Не треба, не треба, Микола Вікторович! – вигукнула Ірина Олексіївна. – Що Ви, мені про сумне! І без того сумно і нудно, а Ви про повільне вмирання …

– Ну, ну Ірінушка! – замирливо забурмотів чекіст – не будемо гарячкувати. – Тоді ось що. Ходімо, моя душа, до мене. Уже пробач мене грішного, живу по-холостяцьки, сама знаєш … Ходила до мене одна, прибирала, а тепер у село виїхала. Хоча б пил маленько стерти. Згідно ків-нув головою, Ірина Олексіївна посміхнулася, сама не знаючи чого. Зайшовши в зал вони влаштувалися на розкішному шкіряному дивані і Ірина Олексіївна доповіла начальнику про мету свого візиту.

Повагавшись, Микола Вікторович пообіцяв з’їздити в Орел і якось допомогти, потім він пригостив її чудовим вином з незрозумілих іноземним назвою. Легке, з ледь відчутною кислинкою і приблизно з тією ж дозою шіпучесті, яке призвело Ірину Олексіївну в гарний настрій.

А коли на душі стало легко – настрій у неї падало і піднімалося миттєво і, здається від вдосконалення-шенного дурницю вона раптом весело, безтурботно розсміялась і заявила:-Микола Вікторович, а як же пил? Дармові руки пропадають. Вона підняла сильні селянські руки з короткими пальця-ми і знову безтурботно розсміялась. За таке частування треба відпрацювати.

Чекіст хотів перетворити цю затію в жарт. Та ба – ні вже, дорогий рятівник – з легкою насмішкою заперечила вона. Самі просили допомогти … Я різноробочим. Для мене зовсім не страшно пальчики забруднити. Давайте ганчірочку і віник.

– Помилуйте, Ірінушка! – Удавано заблагав чекіст. Яка вже нині прибирання, майже опівночі. А потім – не так вже й порошно. Адже я зізнатися схитрував малість.

-Нічого не знаю – весело запротестувала вона – віник, віник. Давайте віник. Її очі блищали, на щоках з’явився рум’янець. Вона рішуче скинула свій жакет і шпурнула його на диван. Її легка напівпрозора кофточка з великим вирізом на грудях підкреслювала розкішний бюст, а укорочена спідниця оголювала точені, що сяяли первозданної білизною, стрункі точені ноги ще не народжували Слов’янки. Вона була вся в пориві. А для таких, як Ірина Олексіївна, порив – друге життя; в пориві вона може подарувати хвилини, які можуть стати найщасливішими в житті , в пориві такі ж люди, як вона, можуть і заподіяти велике горе.
- Нічого ти, Ірінушка, не зробиш віником. У мене інший віник мається. Чекіст повернувся і вийшов у бібліотеку. Через хвилину він повернувся з англійським пилососом в руках, на блискучій зеленої поверхні якого святково мерехтіли іскорки світла. – От тобі й віник, Ірінушка. Ірина Олексіївна мимоволі вимовила: «О-о-о!» І нерішуче взяла в руки важкий пилосос, не знаючи, як з ним поводитися.

-З ним легко ладити, – прийшов на допомогу господар, довгий час жив у Парижі. – Включив і проведи собі ріжком. Я потім покажу. Давай спочатку розкотимо килим. . –

Ірина Олексіївна поставила пилосос на підлогу. Працювати так працювати! Трофейний килим був важким і не так просто було з ним впоратися. Малорослий Микола Вікторович метушився навколо неї, намагався допомогти, але не стільки допомагав, скільки заважав.

Ірина Олексіївна хотіла підняти край килима, але було важко. Вона обернулася і раптом завмерла. Хижо примружені очі Гончарова горіли жадібним вогнем, не в силах відірватися від її ніг. Спідниця, раптом злякано подумала вона. Костюм, надягнутий нею сьогодні був хоч і кращий, але досить поношений і двічі прати, тому спідниця грунтовно укоротилася. Захопившись роботою, Ірина Олексіївна про це зовсім забула. Вона випросталася, але було вже пізно. Чекіст різким тренованим рухом кинувся до неї, схопив за спідницю і з силою рвонув до себе. Гачки лопнули, лопнула, а потім з сухим тріском розлетілася матерія спідниці. Ірина Олексіївна хотіла відскочити вбік, але заплуталася в сплозавшей одязі і впала на килим.

Чекіст, незламним рухом сильних, немов сталлю налитих рук зім’яв і скрутив її. Вона закричала, але він затис їй рот. – Замовкни, дурепа! – Ніхто не почує, хоч до ранку кричи. Все рав-але будеш моя. Немає в тебе інших доріг.

Сили поступово залишили Ірину Олексіївну та Гончаров опанував її тілом. Ніколи ще в її важкою, заплутаною життя такого не траплялося. Вона зустрічалася з чоловіками, але як би там не було, в ній вони завжди поважали Людини. А тут обман і груба ментовська сила. Від пекучого сорому вона закрила обличчя руками й гірко, по-бабськи невтішно заголосила. Чекіст оправив майорські галіфе, а потім скоса глянув на свою чергову жертву. – Ну, чого ревеш-то? Оправи!

Усе ще не в силах утриматися від котилися по щоках сліз, вона намагалася привести себе в поря-док. Однак, всі її старання були марними: вимагалася голка, але просити її було огидно.

-Сказав – оправи – вже строгим голосом повторив Гончаров, і за стіл сідай. – Не можу я сідати. Совість треба мати, нелюд проклятий!

Ірина Олексіївна розлютилася, і сльози її відразу висохи. Вона встала, повернулася до нього боком і показала на що перетворилася її одяг. – Милуйтеся, чекіст радянський! -Ах ти, Боже ж ти мій, сказав Гончаров і швидким кроком пішов у сусідню кімнату.

Ірина Олексіївна бачила як він відкрив кований купецький скриню і став з нього виймати річ за річчю. Подивиться одну, другу, крякне, кине на кришку скрині і витягує третю. Нарешті вибрав, закрив скриню, сховав ключ в кишеню і повернувся в зал.

-Візьми, Ірінушка. Малість широкуватий, але зійде … Ірина Олексіївна позадкувала від протягну-тій до неї речі, що нагадувала довгополий боярське плаття. -Не треба мені. – Візьми, дурна. Все одно ніхто не носить. З Берліна привіз. -Не візьму я. Дайте голку з ниткою. Отримавши голку, вона попрямувала в бібліотеку.

-Ну, чого корчиш-то з себе? – Зупинив її господар, – працюй тут. Ні вже секретів. Кончі-лись секрети. Довелося підкоритися. Спалах гніву пройшла і Ірина Олексіївна відчувала себе абсолютно розбитою. Зіщулившись, вона шила в одній сорочці, а Гончаров ходив по кімнаті і бро-сал на неї люті погляди.

Через годину, абияк впоравшись з лагодженням одягу, Ірина Олексіївна, одяглася і зібралася йти. – Ну вже ні, любов моя! – Чекіст загородив їй дорогу. – Так у нас не положено. Він взяв її за плечі, стиснув їх, ніби обручами і силою посадив за стіл.

-откушать, Ірінушка, все що Бог послав, – весело сказав він, присунув собі і гості з стака-ну, які тут ж наповнив до країв. – Вип’ємо за любов і забудемо гріхи наші. Ірину Олексіївну охопив страх. -Не можу, товариш …. Ви ж знаєте. Впаду я … -Біда невелика, – констатував чекіст. Звалишся-підніму. Ліжками, слава Богу не бідую, хочеш одна спи, хочеш зі мною. Ірину Олексіївну покоробило від цих слів, але Гончаров зробив вигляд, що нічого не помітив.

-Тримай, Ірінушка. Ну, от і славненько! Давай, любов моя! Ні, ні до кінця … Ірина Алек-сеевна ледь не задихнулася від склянки пекучого перваку. Пила і думала: до кінця, так до кінця, п
о-дивлюся на тебе, комуніста-борця за світову революцію.

захмелів вона відразу, але Гончаров тут же запропонував їй другий. Вона відмовилася. Він знову застосував силу, схопив її за плечі, могутньою рукою чекіста здавив їй голову і став лити горілку в рот. Вона задихнулася, закашлялась.

-Звикай, любов до міської їжі, – глухим здригається голосом говорив чекіст. – Вистачить редькою харчуватися. На вашу з тобою життя дурнів в достатку знайдеться, хто чертомеліть звик; потім він залпом випив склянку перваку, нічим не закусив, понюхав тютюн і знову заговорив, Ірінуш-ка, їж сало, холодець, курочку. Все у нас є і все завжди буде, потім він хвацько підморгнув і оксамитовим голосом заспівав: «Я пам’ятаю той Ванінський порт

І вид пароплава« Похмурий »

Як йшли арештанти на борт. ..

У холодні, похмурі трюми ».

Закінчивши співати, він сумно хитнув головою і сказав:« Тюрма – фундамент влади комуністів ».

Ірина Олексіївна все більше і більше хмелів. Вона вже не пам’ятала, що говорив чекіст, але добре запам’ятала, що було з нею потім.

…. Прокинулась Ірина Олексіївна вранці, Гончаров хропів поряд. Зовсім голі вони лежали на підлозі, на тому самому килимі, який розстелили вчора. -О, Боже, сором-то який! Ірина Олексіївна

кое як одяглася і насилу переставляючи ноги, побрела до умивальника. Після холодної води їй стало легше, але все-таки вона відчувала, що навряд чи зможе одна дістатися до будинку в рідну Кам’янку.

Довелося прилягти на диван. Із залу доносився могутній – схлипує хропіння чекіста, який вселяв їй жах.
Нарешті, не витримавши цього катування, вона щільно прикрила двері обох кімнат, але і це не допомогло. Хропіння стрясав дубові стіни ментовського будинку. Ірина Олексіївна вирішила піти. Вона зробила крок до дубової фільончастих дверей і раптом позаду неї пролунав хрипкий командирський бас:-Дременути любко моя, з цього будинку не так-то просто. Все на замках, а за вікном – вартовий. Ірина Олексіївна вся похолола і обернулася. Гончаров стояв у дверях голий. Він шкрябав рукою волохаті груди, позіхав на всю широчінь ментовського рота і настороженим поглядом стежив за ІрінойАлексеевной.

-Але мені, мені додому треба … – Встигнеш, – байдуже сказав він. Пішли за стіл. Заперечити йому Ірина Олексіївна не посміла. Йшла вона покірно, ніби все життя йому підпорядковувалася. Гончаров, навіть не опо-лоснув особи, голий до пояса сів за стіл, Ірину Олексіївну він посадив навпроти. -Їж, Ірінушка, чи ні, давай похмелитися, за стародавнім слов’янським звичаєм. Що у нас тут залишилося? – Він підняв пляшку на світло і з жалем констатував: Ах ти, язві ті … на денці. Славненько ми з тобою гульнули. Два літри, як не бувало. Ось як у нас живуть. Він розреготався, потім встав і потьопала босими ногами в іншу кімнату, став гриміти ключами. Незабаром він повернувся з пляшкою «перцю-вої» під пахвою, з великим блюдом капусти в одній руці і літровою банкою каламутній рідини.

-покуштувати-ка розсольчику. Прекрасне, лікувальний засіб після доброї випивки. -Ой, не треба, – підняла руки Ірина Олексіївна. Господар здивувався:-невже відмовишся? -Він знизав плечима і ласкавим голосом, в якому легко вгадувалося роздратування, прорік – неслух ти, Ірінушка! … Він зітхнув і залпом випив огірковий розсіл. Випив усе до краплі, хрюкнув як колгоспний борів і досить потер правою долонею живіт.

-Ось так у нас. А тепер відкриємо пляшку і по склянці. З похмілля воно дуже славненько буде.

-Товариш Гончаров … Ніколай.Вікторовіч, – заблагала Ірина Олексіївна, – не можу я бачити це прокляте зілля, і без нього нудить, а Ви, знову за горілку. Ось вам хрест святий! – Голубонько моя! Хрестом від чортів і німців рятуються, а я до тебе з добром йду, – він налив їй 2/3 склянки і суворо сказав: – вистачить церемонитися. Раз вже вручила свою долю в мої руки – вмій коритися! Пий, любов моя. Для твоєї ж користі кажу. Ірина Олексіївна слухняно взяла склянку і ковтаючи сльози з вином навпіл стала пити. Випила кілька ковтків, перевела дух і раптом, розмахнувшись, запустила стакан в кут. Скло з дзвоном розлетілася на шматки. Вона хотіла крикнути: до яких пір він буде її мучити? Але … голос відмовив їй.

-Духом зайшлася? Не лякайся, Ірінушка, це буває. На-но капустки. Візьми, візьми, краще буде. І дійсно стало значно краще. Вона розсміялася. Потім їй здалося, що чекіст розгойдується з боку в бік і раптом він роздвоївся … Гончаров теж сміявся, щоправда не один, сміялись вже двоє і обидва до неї тягнулися зі склянками. Ірина Олексіївна вже не пручалася і пила, а Гончаров стояв над нею і говорив, що доцільність це є методичний прийом, коли людини забирають і б’ють до тих пір, поки він не підпише собі вирок, що Віктор визнав себе винним і йому дали десять років, що злодійство є спосіб знайти свій хліб голодним, а комуністам отримати безкоштовних працівників.

Раптом Ірина Олексіївна стала кудись провалюватися, а що було пізніше вона вже не пам’ятала. Під ранок вона прокинулася: боліла голова, нила спина, судомою зводило ноги. Гончаров спав в іншій кімнаті. Вона швидко одяглася і тихо підійшла до вікна. На Сході вже блищала тонка смужка ранкової зорі-Світанок. -Невже цілу добу проспала? Закричали півні. Ірина Олексіївна насилу відшукала туфлі і взявши їх у руки обережно відкрило вікно. Повіяло нічною свіжістю … Піднявшись на підвіконня, вона перехрестилася і стрибнула в квіткову клумбу, а потім, обережно відкривши хвіртку, вийшла на вулицю і одягнувши туфлі заспішила в рідну Кам’янку.

На Сході все сильніше і яскравіше розгоралася ранкова зоря. Почулося дружне щебетання птахів. В дорозі вона прийняла рішення. Завербуватися на торфорозробки, щоб назавжди залишити землю своїх батьків, де утвердилася ментовська влада.

Валерій Кокін